Футбол - це більше, ніж гра

Насолоджуйтесь грою та будьте здоровими

← На головну

Василь Івегеш: "Найголовніше моє досягнення – повний стадіон вболівальників"

10 березня 2021 р. 08:00

Найуспішніший футбольний тренер Тернопільщини відсвяткував 60-річчя!

Василя Петровича Івегеша по праву можна назвати найуспішнішим футбольним тренером Тернопільщини XXI століття. Він фактично з нуля створив команду, яка з юнацького рівня тернистим шляхом пробилася у професійний футбол, де заставила з собою рахуватися кращі футбольні команди першої української ліги. Під його керівництвом здобуто всі можливі і неможливі нагороди на студентському рівні як на міжнародній арені, так і на всеукраїнській. А його вихованці нині є у всіх лігах професійного футболу. 3 березня Василь Івегеш відсвяткував 60-річчя. Досвідчений наставник в ексклюзивному інтерв’ю розповів, як стають відомими футболістами й тренерами.

Ігор Яворський – «хресний батько»

– Народився я, – взяв слово ювіляр, – на Закарпатті у простій сім’ї. Мати працювала медсестрою, тато – залізничником. У батьків був третьою дитиною.

– Коли вперше вдарили по м’ячу?

– Відколи себе пам’ятаю – відтоді з м’ячем. Грати у футбол – це мрія мого життя, натомість мав проблеми зі здоров’ям – був астматиком, відповідно міг стояти лише на воротах.

– Як же, маючи серйозні проблеми з дихання, стали вправним гравцем майстрівської команди?

– У цьому мені допоміг дідусь Юрій, який водив мене хвойними лісами, на річку Тису. Одного ранку він попросив пробігти десь 300 м. Навіть цієї дистанції тоді не зміг осилити, руки по лікті посиніли. Дідусь на руках приніс мене до батьків. Мати на нього насварила, та він сказав, що Василько одужає. Крок за кроком із дідусем намотували кілометри. Бувало, в гори йдемо о 7 годині ранку, натомість об 11 годині односельці вже повертаються з грибами, а ми лише підходимо до підніжжя. При цьому він не брав мене на руки, а заставляв рухатися самому. І так було кілька років. А вже у 8 класі я виграв перше місце в районному легкоатлетичному кросі. Помираючи, дід Юрко сказав: «Василь не повернеться додому». Схоже, тоді він уже знав, що я залишу батьківський дім і буду футболістом.

– Чи мали футбольні досягнення на юнацькому рівні?  

– У 8-му класі зі мною сталася майже детективна історія. Тоді потрапив до збірної Виноградівського району з футболу, яка виступала в Ужгороді на змаганнях на приз клубу «Шкіряний м’яч». Наші матчі були заплановані на середу-п’ятницю, і в останній день ми вже мали повернутися додому. А наступного дня в моєї сестри Анни мало бути весілля. Так сталося, що за результатами того турніру до збірної «Трудових резервів» мене запросив відомий дитячий тренер Вадим Білоцерківський. Майже одразу наша команда літаком полетіла на турнір до Тбілісі (Грузія). Тоді мобільних телефонів не було, місцевий тренер сказав батькам, що мене запросили до збірної, але не більше. Так я не приїхав на весілля до сестри, всі дуже переживали, не знали, що сталося зі мною. А коли я приїхав, то ніхто мене не сварив, навпаки, батьки і дідусь обійняли, розцілували, зраділи, що я живий і здоровий повернувся додому.

– Але не надовго. Вже незабаром Ви подалися вивчати футбольну науку до Львова…

– Мої батьки спершу не хотіли мене нікуди з дому відпускати, я був малим на зріст, напевно, тому боялися, що не зможу прижитися у великому місті після невеликого селища. А чоловік моєї сестри переконав їх, мовляв, це буде його шанс у футболі. Так він мене привіз до Львова. Спершу я поступав у 20-те училище. У приймальній комісії був Вадим Білоцерківський, який знав мене із «Трудових резервів», та другокурсник першого училища Ігор Яворський, котрий у майбутньому став легендою тернопільського футболу. На вступному екзамені у мене м’яч валився з ніг. Однак Ігор Яворський попросив Білоцерківського зарахувати мадяра Івегеша в 1-ше училище. Так Ігоря Петровича я можу назвати «хресним батьком» у футболі.

Василь Івегеш у складі зіркової тернопільської “Ниви” (1984 рік)

– Доводилося чути, що Вас хотіли відрахувати з училища…

– Провчившись рік, тренери зібралися мене відраховувати через мою… неперспективність та малий ріст. Їхню розмову почув, був дуже злий, водночас дав собі слово, що тренуватимусь до сьомого поту й обов’язково потраплю у майстрівську команду. І так сталося, що з 30 чоловік, які зі мною поступили в училище, лише двоє стали футболістами – я і воротар Віталій Ніколаєнко. 

– Першою Вашою дорослою командою стала підгаєцька «Нива»…

– Засновник підгаєцької «Ниви», голова місцевого колгоспу Іван Потупа запросив до команди головним тренером Вадима Білоцерківського. Останній і взяв з собою своїх випускників, у число яких потрапив і я. У Підгайцях сформувалася дуже сильна команда, і я, погравши один рік, побачив, що мені не вдасться потрапити до основного складу. І тоді попросив тренера Михайла Дунця відпустити мене до хоростківської «Зорі». У Хоросткові формувалася сильна команда, в якій я зміг зачепитися за основу. Пам’ятаю, як у знаменитому фінальному кубковому матчі 1981 року в Тернополі зійшлися «Нива» та «Зоря». Хоростківчани святкували перемогу в серії пенальті. Тоді я зрозумів, що «Зоря» – не гірша команда за «Ниву». 

«Витягнув щасливий лотерейний квиток»

– А яким чином потрапили у «Поділля»?

– Після фінальної пульки КФК 1981 року більшість футболістів “Зорі» розібрали по інших командах, залишився фактично один я. Одного дня витягнув щасливий лотерейний квиток. До Хоросткова на товариський матч приїхало хмельницьке «Поділля». Тоді одразу на поле не вийшов, однак, програючи 0:1, тренер Михайло Завальнюк випустив мене на заміну, і я, відзначившись двічі, приніс «Зорі» перемогу. Коуч гостей одразу запропонував переїхати до Хмельницького. Завальнюк не хотів мене відпускати, але я його переконав, бо відчував, що такого шансу в житті може й не бути. У «Поділлі» мені одразу дали «підйомні» та посеред сезону заявили в команду. Хмельничани були у хвості турнірної таблиці, і їхнім основним завданням було не вилетіти. Маючи у своєму складі досвідчених гравців, тренер у перших же домашніх матчах почав довіряти місце в основному складі. Натомість у двох виїзних поєдинках із кіровоградською «Зіркою» та криворізьким «Кривбасом» «Поділля» зуміло відібрати три очки (перемога та нічия), мені ж вдалося відзначитися двічі. Так у Хмельницькому я став своїм, про мене писали газети, мене впізнавали на вулиці.

– І все-таки Тернопільщина і «Нива» стали для Вас рідними…

– Начальник «Ниви» Володимир Аксьонов прийняв рішення всіх, хто грав у Підгайцях та Хоросткові, повернути і створити єдиний боєздатний колектив. Постало питання: грати мені за «Ниву» і продовжувати навчатись у Тернопільському педагогічному інституті чи продовжувати грати у Хмельницькому. За живе зачепили слова декана Богдана Шияна: «Якщо я погано тебе виховав – їдь у Хмельницький, а як добре – залишайся». Так повернувся у «Ниву», де грав у компанії з легендами тернопільського футболу – Петром Прядуном, Ігорем Яворським, Ігорем Біскупом та іншими.

– У «Ниві» Ви були нерозлийвода зі своїм земляком із Закарпаття, на жаль, нині покійним Віктором Ряшком.

– З Віктором Ряшком ми навчалися у львівському училищі. Я закінчив 2-й курс, а він тільки поступив. Його старший брат Іван, який був старшокурсником, по-земляцьки попросив, щоб я взяв над Віктором шефство. Згодом обидва поступили до Тернопільського педінституту. Тоді й справді були з ним нерозлийвода. Ми були багатими за тодішніми мірками студентами, якщо одногрупники мали в кращому випадку 40 карбованців стипендії,  то ми – «чистими» 132 карбованці заробітної плати і ще 40 крб. преміальних за перемогу. Тому часто накривали на весь блок вечерю і так разом проводили час. Про якесь спиртне мова не йшла. Якщо колись і випили шампанського, то це була трагедія, бо нам потрібно було багато тренуватися, щоби завоювати місце в основному складі. І якщо за столом із Ряшком ділили їжу, то на футбольному полі були конкурентами. У ті часи в другій Союзній лізі було правило, що у складі команди мав обов’язково грати один молодий гравець. Власне ми тоді у «Ниві» один одного змінювали.

Під керівництвом Василя Петровича студентська команда виборола весь комплекс нагород на чемпіонаті Європи

– Серйозна травма не дозволила Вам повністю розкритися у футболі?

– На одному із тренувальних зборів отримав травму хрестоподібних зв’язок (для операції в Італії у «Ниви» не було коштів), попросив, щоби мене відпустили. До честі керівництва тернопільської команди, мені надали, як і було раніше обіцяно, вишневу «вісімку», хоча на той час у Тернополі вже не грав. Повернувшись до Хмельницького, із травмою пограв ще рік і на цьому з великим футболом «зав’язав».

Лобановський запропонував учитися тренерському ремеслу

– Далі Ви перейшли на тренерську роботу…

– Повернувшись до Заліщиків, де проживала моя сім’я, почав тренувати аматорську команду «Дністер» і зрозумів, що саме тренерська робота – моє покликання. Тоді заліщицька команда перемогла у чемпіонаті області, виграла кубок та здобула право виступати у перехідній лізі першого чемпіонату України. Вже головним тренером виграв із «Дністром» перехідну лігу та здобув путівку до другої ліги. Приємно було, що про Заліщики стало відомо цілій Україні. Так, у другій лізі ми зірок з неба не хапали, були 15-17-ми із 22 команд, натомість керівництво району хотіло бути у п’ятірці, відповідно запросило інших тренерів. Недоброзичливці почали мене жаліти, бо я залишився без роботи, натомість голові місцевої РДА Василю Жовтюку сказав таку фразу: «Ви не переймайтеся долею Івегеша, навіть якщо його з футболом заасфальтувати, він все одно виживе. А що буде з вами – я не знаю!» Так сталося, що за пів року в Заліщиках команди не стало…

– Ви виживали, постійно піднімаючись по тренерських щаблях…

– Власними силами будували стадіон у Товстому, почав тренувати молодих хлопців. Роботу побачили керівники чортківського «Кристалу», які й запропонували в суботу очолити команду першої ліги, а вже у вівторок була календарна гра з київським «Динамо-2», на яку приїхав сам Валерій Лобановський з кількома гравцями першої команди. Літак з «динамівцями» сів на чортківському військовому аеродромі, почесних гостей зустріли хлібом-сіллю. Опісля матчу метр зайшов у тренерську і звернувся до мене: «Хлопчино, ти навчатися тренерському ремеслу хочеш?» – «А хто не хоче!» – відповів я. Це було у вересні, а вже в грудні я був у Києві, слухав курси Лобановського, Сабо. Отримавши тренерську ліцензію, з подвійною силою намагався працювати, але економічне становище чортківського клубу зробило своє. Одного дня нас запросив на прийом голова Чортківської РДА та повідомив, що команда знімається з майстрівських змагань, натомість ставить завдання бути першими в області.

– Ви не погодилися й опинились у Чехії…

– Залишивши чортківську команду, через місяць мене запросили на роботу в Чехію, де тренував тамтешню команду другої ліги ФК «Гостоміци». Тоді команда була 14-ю із 15-ти при тому, що залишали лігу п’ять команд. Я запровадив інтенсивніші тренування, перед матчами – «карантин» (великий спротив був у дружин футболістів), і це дало свої плоди, команда фінішувала п’ятою…

– Чому з благополучної Чехії повернулися в Україну?

– У Чехії попрацював три роки. Там мене все влаштовувало, отримав службову квартиру, автівку «Шкода Октавія», до того ж власники клубу запропонували новий контракт. Натомість у мене підростали двоє хлопців, потрібно було їх вчити. І я прийняв рішення повернутися в Україну. В  рідному для мене Тернополі створили своєрідний футбольний інтернат на базі педліцею, і я погодився там працювати. На початках дружина дивувалася, як можна залишити все і поїхати вчителювати на 130 грн. Але цілодобова праця, ентузіазм, фанатизм, психологія переможця дали свої плоди.

«Найголовніше моє досягнення – повний стадіон вболівальників»

– За свою довгу тренерську кар’єру Вам підкорилися чимало вершин. Які з них у футболі вважаєте найвагомішими?

– Я багато разів думав над цим питанням. Напевно, таки нічого особливого не виграв, а найголовніше моє досягнення – повний стадіон вболівальників. Пам’ятаєте, у 2015 році ФК «Тернопіль» вдалося пробитися до чвертьфіналу кубка України і до Файного міста приїхав сам донецький «Шахтар» з досвідченим румунським тренером Мірча Луческу. Тоді та стадіон прийшли 14 тисяч глядачів і ще три тисячі були за чашею і не могли потрапити на стадіон. Майже стільки ж глядачів було на кубкових матчах із полтавською «Ворсклою» та одеським «Чорноморцем»! Якщо на «Ниву» тоді ходили  6-7 тисяч, то на нас – 10-15-ть. До цього часу тернополяни мене зустрічають і згадують ті неймовірні емоції. Чому після мене цього ніхто не може повторити?

Або ще один приклад, але вже не з професійного, а юнацького футболу. Був турнір до Євро-2012 за участю 12 700 шкіл. Тоді школа-ліцей №13, пройшовши сито відбіркових змагань, дійшла до фіналу, де на НСК «Олімпійський» за присутності 46(!) глядачів у запеклій боротьбі поступилася одноліткам із Сум. Думаю, це все було не випадково, а результат важкої праці. 

– Василю Петровичу, Ви таки трішки лукавите, говорячи, що не мали досягнень у професійному футболі.

– Свого часу із заліщицьким «Дністром» виграв перехідну лігу першого національного  чемпіонату України. Думав – випадково, хтось прийде після мене і перевершить це досягнення, але цього так і не сталося. Або зовсім свіжий випадок. Із ФК «Тернопіль» в одному з сезонів після першого кола знаходилися на четвертому місці турнірної таблиці і наші керівники заговорили про Прем’єр-лігу. Я один знав, що це не реально, адже там грають клуби з багатомільйонними бюджетами в доларах, а у нас футболісти заробляли мізерні за мірками першої ліги кошти, був один старенький автобус і майже відсутня футбольна інфраструктура. Хоча, здається, якби мені дали великі гроші, то навряд чи вдалося б досягнути тих успіхів (сміється, –авт.).

«Футбол не любить багато грошей, він любить працю і працьовитих людей»

– Багатьох цікавить справжня причина, чому Ви таки залишили ФК «Тернопіль», адже це Ваше дітище?

– Я був головним тренером ФК «Тернопіль», і коли нам представили президентом Івана Марущака, сподівався, що команда буде з фінансами. Говорили, що він заведе в клуб 20 млн. грн. Але ніхто не думав, що він захоче стати головним тренером. І все робилося по-тихому. Футболістів, з якими я працював із 14-15 років і більшості з яких дав дорогу у великий футбол, переманювали на свій бік, і вони по-іншому дивилися на мене. Останній дзвіночок для мене був у виїзному матчі в Маріуполі, коли я дізнався, що деякі люди з нашої команди бажали, щоби ми програли, і після кількох таких невдач мене звільнять. Особливих варіантів для мене у тій ситуації не було: йти до кінця і втратити здоров’я або ж передати важелі керування команди іншій людині, а самому починати все спочатку. Після матчу з Черкасами стан мого здоров’я погіршився, я потрапив у лікарню. Коли мене прокапали, я збирався повернутися до роботи, але керівництво клубу попросило ще на тиждень-два залишитися в медзакладі, мовляв, а може, новий тренер таки привезе обіцяні 20 млн. грн., бо гроші тоді ФК «Тернопіль» конче були необхідні. Я добре розумів, що нічого з обіцяного не буде, однак здався, написав заяву і без скандалу залишив команду. Нові тренери говорили керівництву ФК «Тернопіль», що піде Івегеш, вийдемо в Прем’єр-лігу, гратимемо в європейських кубках і будемо заробляти великі гроші.  Але після того, як я залишив муніципальний клуб, жодного разу стадіон і близько не був заповнений глядачами, та й вже тривалий час і зовсім зник із футбольної мапи України. Я розумію керівників клубу, вони хотіли, щоби бюджет ФК Тернопіль« значно зріс і він не залежав від коштів з міської казни, тому, напевно, повелися на ті міфічні 20 мільйонів. Але футбол не любить багато грошей, він любить працю і працьовитих людей, тільки тоді буде результат. Я ще тоді казав: не буде ФК «Тернопіль», не буде «Ниви». Так, «Нива» нині грає в першій лізі, але у місцевих глядачів не ті емоції, які були тоді, коли відбувалися тернопільські дербі. І це потрібно було зберегти, але, на жаль, цього зробити не вдалося і від цього втратив весь тернопільський футбол.

– Напевно, складно було починати все спочатку?

– Не просто, але головне, що вдалося зберегти педліцей спортивного профілю. Він створив певну конкуренцію львівському інтернату. Так, ми поки не суперники  футбольним академіям у Винниках (Львівська область) чи Мукачевому (Закарпатська область). Але всіх туди не заберуть, я ж даю шанс багатьом, у тому числі перспективним дітям із сіл. У нас після ліцею здібна молодь навчається в педуніверситеті, і якщо притримати футболіста, то він може не заграти в 16-17 років, зате «вистрелить» у 20-21 рік. І так часто у мене бувало, коли саме на 2-3 курсах вишу гравці  показували, що вони чогось варті. Не випадково з’явилася нова плеяда футболістів, ті ж брати Когути, які нині захищають кольори лідера першої української ліги волочиського «Агробізнесу», гравцями основи тернопільської «Ниви» є Андрій Різник і Роман Волохатий. Нині, напевно, немає жодної обласної команди, де б не виступали мої вихованці. Зовсім свіжий приклад. За останній тиждень звернулися до мене тренери трьох футбольних команд, які беруть участь у чемпіонаті Тернопільської області, і відкрито кажуть: «Петровичу, даси футболістів, команда буде, а ні – не буде». Скажіть, яка зараз аматорська команда області тренується? Під моїм керівництвом нині тренуються 39 футболістів, і кожному намагаюся дати пограти. Так, умови в нас не найкращі, у нас немає Анталії з її трав’яними полями, гравцям не просто тренуватися на снігу, однак за рахунок фізики, бажання грати і досягати результатів із цих хлопців обов’язково виростуть футболісти високого рівня.

– Наприкінці 2019 року Вас нагородили президентською відзнакою – орденом «За заслуги» III ступеня. На Ваш погляд, за які досягнення передусім удостоїлися такої честі?

– Цю відзнаку отримав, напевно, за успішні виступи студентської команди Тернопільського педуніверситету на міжнародних змаганнях. Тричі доводилося брати участь у студентському чемпіонаті Європи, і наша команда неодмінно була в призерах та здобула повний комплект нагород. Наскільки я знаю, жоден тренер чогось подібного не здобував. Ще коли ми в 2009 році стали чемпіонами Європи серед студентів, багато хто казав: «Що там Івегеш виграв, то несерйозний здобуток, а студенти не є професіоналами». Але для себе знав, що та перемога, як і інших два призових місця, – це вагомі досягнення, бо нашими суперниками були в тому числі футболісти-професіонали. Візьмемо, до прикладу, останній  європейський студентський форум в Іспанії, де ми вибороли срібні медалі. У фіналі грали з росіянами, і ось в останній Лізі чемпіонів три футболісти, які тоді нам протистояли, нині вартують по 3-4 млн. доларів.

– Чи є бажання знову повернутися у професійний футбол?

– Звичайно. І в нас були певні домовленості, що у разі успішного виступу на останньому чемпіонаті Європи серед студентів буде ставитися питання про повернення ФК «Тернопіль» у професіонали. Та й у мене є хороший приклад для наслідування. Мірча Луческу в 75 років виводить київське «Динамо» в 1/8 фіналу Ліги Європи, то чому б мені не спробувати ще раз повернутися у професійний футбол (сміється, – авт.)? Але головне – не загубити те, що є сьогодні. Не буду лукавити, виходить так: поки є Івегеш – педліцей працює і все виглядає добре, маємо випуск багатьох футболістів. Однак 105 років ніхто жити не буде, тому вже зараз готую плеяду молодих тренерів, деякі з них працюють у педліцеї, інші – у футбольній академії.

 

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Як дружина ставиться до фанатичного захоплення футболом чоловіка?

– Перед Галею схиляю голову – це свята людина. Якщо б не Галина Романівна, не було б усіх цих успіхів. Уявіть собі, як їй живеться, коли чоловік з двома синами живуть і працюють у Тернополі й навідуються у Товсте в кращому випадку на вихідні. Красномовний приклад. Коли я створив команду в Товстому і ми на початках програвали, Галя, спостерігаючи, як я важко переживаю, запропонувала половину мізерного заробітку з нашого маленького магазинчика, який тоді продавав кошики та кашкети, виділити на запрошення досвідчених футболістів, які би вчили молодь.

– Чи заробили статки на футболі?

– Якби не футбол – не мав би того, що маю. Я маю хату, автівку «Деу Ланос», не голодний і не босий. Звичайно, по Кіпрах чи Єгиптах не роз’їжджаю, але бідним себе не вважаю. Маю повагу серед вихованців та колег по тренерському цеху, а це найголовніше! Інколи дружина запитує, де ж моя зарплата, а я, сміючись, кажу, в обороті. То комусь потрібно допомогти з житлом, то коштами на операцію чи лікування. Я ж живу за принципом, що кожна добра справа воздасться, адже футбол для мене – це все.

– Футболісти зазвичай мають прізвиська, були вони й у Вас. І якщо з «мадяром» усе зрозуміло, бо народилися на Закарпатті, де багато угорців, то звідкіля взялося інше прізвисько – «Комора»?

– Хто не знав, чому мене така називають, то думали, що це слово пов’язане з італійською мафією. Хоча все було банально просто. Я був наймолодшим і в підгаєцькій «Ниві», і в хоростківській «Зорі». Тому пильнував за м’ячами, сіткою на воротах, маніжками, збирав їх в одному місці, тому й називали «Комора».

– Які плани будуєте на майбутнє?

– Давно мріяв спорудити велике штучне поле в педагогічному університеті. І ця мрія у цьому році може бути втілена в життя, адже після наших успіхів на міжнародній арені вдалося досягти домовленості про виділення 36 млн. грн. на спорудження цілого спортивного комплексу з футбольним полем і штучним покриттям. А це дозволить ще більше підготувати вправних футболістів і зекономити кошти, бо вже не потрібно буде їздити за сотню кілометрів на штучні поля у Винники, Івано-Франківськ, Хмельницький чи Синьків. Якщо повернутися трішки назад, то не в останню чергу завдяки мені вдалося включити Тернопіль у число міст, де би могли тренуватися команди-учасниці Євро-2012. Ми знали, що навряд чи до нас котрась збірна приїде, однак вдалося вибити 20 млн. грн. на реконструкцію тернопільського стадіону і його перекриття. І ще. Коли я був малим, мріяв виступати на московській Олімпіаді – не вийшло. Згодом бачив у великому футболі синів – не сталося. Але голову не опускаю, сподіваюся, що внуки стануть відомими футболістами або ж внучки, адже хіба у нас немає жіночого футболу!

БІОГРАФІЯ

Народився Василь Івегеш 3 березня 1961 року в смт Королеве, Виноградівського р-ну, Закарпатської області. Після закінчення школи вдосконалював футбольну майстерність у відомого дитячого тренера Вадима Білоцерківського. Першою майстрівською командою Василя Петровича стало «Поділля». Грав він чимало і за тернопільські команди: «Ниву» (Тернопіль/Підгайці), «Зорю» (Хоростків), «Дністер» (Заліщики). Вагомих здобутків досягнув як футбольний тренер. З командою ФК «Тернопіль-ТНПУ» виборов усі можливі трофеї на студентському рівні – «золото» (2010 р.), «срібло» (2019 р.) та «бронзу» (2010 р.) чемпіонату Європи, тричі студентський чемпіон України і багаторазовий призер. ФК «Тернопіль» три рази ставав чемпіоном Тернопільської області, двічі вигравав кубок і суперкубок області.  На професійному рівні Василь Петрович вивів ФК «Тернопіль» у першу лігу чемпіонату України та чвертьфінал кубка України.
Разом з дружиною Галиною виховав двох синів – Андрія (35 років) та Віктора (33 р.), має Василь Петрович уже четверо внуків і внучок.
← На головну
Вища ліга. Турнірна таблиця
Команда І Очки
"Агрон-ОТГ" В. Гаї 9 21
"Медобори" Зелене 9 16
"Рідна Борщівщина... 9 16
"Нива" Теребовля 9 16
"Збруч-Агробізнес... 9 15
ФК "Тернопіль-ТНПУ" 9 14
"Поділля" Васильк... 9 11
"Зоря" Хоростків 9 7
ФК "Нараїв" 9 6
"Кристал-U-19" Чо... 9 3
Перша ліга. Турнірна таблиця
Команда І Очки
«Колос» Бучач 6 18
ФК «Вишнівець» 6 15
ФК «Мельниця» Мел... 6 12
ФК «Трибухівці» 6 9
«Віго-Острів» Острів 6 4
«Нива» Підгайці 6 4
«Нива» Городниця 6 0
Друга ліга. Турнірна таблиця
Команда І Очки
«Збруч» Гусятинсь... 7 16
«Нічлава» Копичинці 7 15
«Поділля» В. Бере... 7 12
«Олімпія» Клювинці 7 9
«Колос» Зборів 6 8
«ПрофАгро» Кременець 7 6
ФК «Скала-Подільс... 5 3
ФК «Скалат» 6 1
Чемпіонат області 2021
Вища ліга
Чемпіонат області 2021
Перша ліга
Чемпіонат області 2021
Вища ліга
Чемпіонат області 2021
Перша ліга
Чемпіонат області 2021
Друга ліга

Наші партнери

ХТО НА ВАШУ ДУМКУ СТАНЕ ПЕРЕМОЖЦЕМ ПЕРШОЇ ЛІГИ ЧЕМПІОНАТУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ СЕЗОНУ-2021?







Всього голосів: 266


Голосування триває до: 10 серпня 2021 р. 12:58