Футбол - це більше, ніж гра

Насолоджуйтесь грою та будьте здоровими

← На головну

Микола Кривенчук: «Керівництво Бучацького району вирішило, що не потягне клас «Б», який уже більше нагадував професійний футбол з великою платнею"

22 липня 2020 р. 13:39

В історії тернопільського футболу був період, коли про бучацький «Колос» говорив увесь футбольний Радянський Союз. Команда з невеличкого районного центру тричі поспіль здобувала кубок СРСР «Золотий колос» серед сільських команд, вісім разів ставала чемпіоном Тернопільської області, навіть виборола путівку до класу «Б» чемпіонату СРСР. Роки летять швидко, серед живих залишилося небагато творців тих перемог. Один із них – бучачанин Микола Кривенчук. З ним поспілкувалися наші журналісти та дізналися багато цікавого про золоті часи бучацького футболу.  

Микола Кривенчук розповідає, як не зумів у 1966 році забити пенальті у ворота севастопольської команди

– Народився я в Тисмениці тодішньої Станіславської області, – почав розмовуМикола Кривенчук. – У жодні спеціалізовані спортивні класи не ходив, а… пас корову (сміється, – авт.). Мав високу швидкість, за 11 секунд пробігав стометрівку, часто в школі брали на змагання з легкої атлетики. Але, як і більшість моїх однолітків, любив футбол і багато часу проводив за цією грою. З такими ж, як я, хлопцями на колгоспному полі розбили стадіон, воротами були палиці, і кожної неділі ганяли бальона з любителями з інших районів Тисмениці. Місцевий тренер Микола Григорович Монюк якось запросив пограти за юнацьку команду «Авангард» рідного міста, з якою в 1959 році здобув звання чемпіона області. Тоді у фіналі «чотирьох», який відбувся в Галичі, зумів відзначитися двома забитими м’ячами, спершу у півфіналі в матчі проти Галича (2:0), а потім і у фіналі – проти однолітків зі Станіслава (2:1). Це був для мене, 17-річного хлопця, дуже великий успіх. Хоча нам за ту звитягу навіть ніхто не подякував, не кажучи вже, щоби купити м’ятного цукерка. Однак футболом на певний час перестав займатися, адже призвали до війська.

– Де проходили службу?

– У Житомирській області в ракетних військах. Тоді була Карибська криза на Кубі і нашу частину перекидали туди. Однак так сталося, що капітан мене залишив у частині, з якої демобілізувався у 1964 році. Повернувшись додому, зиму перебув, після чого отримав запрошення з «Будівельника» з Калуша. Команда там лише формувалася, побув місяць і побачив, що особливих перспектив там немає. І тут долею випадку познайомився з тренером Петром Івановичем Савчуком, котрий одружився і жив у Тисмениці. Я ж із його шваґром навчався в одному класі. Він мене запросив на перегляд до команди із Брошнева, невеличкого містечка лісників, що на Івано-Франківщині. Ми поїхали до Солотвиного грати контрольну гру. Її виграли – 3:1, і так я отримав пропозицію залишитися в цій команді. Місцеві «Карпати» неодноразово володіли кубком своєї області, були чемпіонами.

– Пане Миколо, а яким чином опинилися на Тернопільщині?

– Якось весною 1965 року сюди в гості приїхали бучачани на футбольну товариську зустріч. В успіху господарів ніхто не сумнівався – 7:1, перемогли «Карпати». Однак ця перемога виявилась для брошнівчан піровою. Після гри з бучачанами тренер Петро Іванович Савчук заявив дирекції комбінату, що його запрошують гості на посаду старшого тренера. Разом з ним дали згоду виступати за нову команду воротар Мирон Корнелейко, захисники Борис Позухін, Богдан Зозук, півзахисники Янош Гаврош та Богдан Лагойда, нападники Ярослав Семанів і я, Микола Кривенчук. Тоді нам пообіцяли кращі фінансові умови. Якщо у Брошневі платили 170 карбованців, то в Бучачі – 200-250 крб. Так почала свій шлях у великому футболі оновлена бучацька команда «Колгоспник» (згодом – «Колос»,  – авт.). Уперше ступив на благодатну бучацьку землю 20 травня 1965 року. Чемпіонат області тоді вже тривав, а бучацька команда в ньому виступала не зовсім вдало. Однак з нашим приїздом ситуація поправилась. У першому матчі в чудовому стилі розгромили лідера обласного футболу – бережанський «Колгоспник», котрий тоді грав на кубок СРСР серед колективів фізкультури (5:0). Той матч відбувся у Монастириськах, бо в Бучачі місцевий стадіон знаходився на реконструкції. На наступну неділю до нас приїхав колектив із Заліщиків, ми і його перемогли – 7:0. З того часу про нашу команду пішла слава. Потім обіграли на виїзді команди зі Збаража (2:0) та Вишнівця (1:0). Чемпіонат області нам не вдалося виграти, бо багато очок було втрачено на старті, ще до нашого переїзду в Бучач. Однак у тому році ми таки здобули для Бучача перший трофей, перемігши у Монастириськах у фіналі кубка області теребовлянський «Маяк» – 4:2. Також варто згадати, що восени ми на Волині виграли зональні змагання товариства «Колгоспник» і поїхали в Кіровське (Крим) на фінал. Той виступ вдалим важко назвати. Ми програли команді з Бару (0:1) та звели матч внічию з Кіровським і зайняли третє місце.

– Уже наступного року Ваша команда вперше стала кращою на Тернопільщині та була за крок від здобуття титулу найкращої аматорської команди України.  

– Для місцевих футбол не був на першому місці, вони могли перед відповідальним матчем піти на танці чи випити чарчину. І коли виходили на футбольне поле, то сил їм бракувало. Тоді бучацька команда додатково підсилилась, скажімо, прийшов відомий нападник Анатолій Філатченко. Вибороти звання чемпіона на внутрішній арені для нас не склало великих зусиль. Також виграли спершу зону, а у Шполі (Черкаська область) стали переможцями ДСТ «Колгоспник». То був наш перший титул на всеукраїнській арені. Ледь не пів міста вийшли нас зустрічати, грав оркестр, керівництво особисто вітало футболістів. Однак найголовніші наші змагання відбувалися в чемпіонаті України серед аматорів, де суперники були дуже сильні. Наша команда спершу перемогла у своїй зоні, а потім Бучач на реконструйованому стадіоні з 29 жовтня по 5 листопада приймав фінальну пульку шести найсильніших команд України. Перед вирішальним матчем проти команди із Севастополя «Колос» влаштовувала нічия. Тоді сніг був ледь не по коліна. Насипали тирси, її футболісти змісили, і газон нагадував велике болото. Хід того поєдинку складався не на нашу користь. Через помилку нашого оборонця, котрий підсковзнувся, ми програвали супернику – 0:1. На останній хвилині «Колос» отримав право на пробиття пенальті, і цю відповідальну місію доручили мені. Я пробив вище воріт, той матч ми програли і стали лише срібними призерами чемпіонату України серед КФК. Я думав, що вболівальники мене порвуть (сміється, – авт.), а їх зібралося повен стадіон, і це при тому, що на матчі продавали квитки (50 копійок). Від гніву глядачів утік у підтрибунне приміщення.

– У 1968 році, вигравши чемпіонат УРСР серед КФК, «Колос» здобув путівку до майстрівського класу «Б», однак цим правом не скористалася. Чому?

– У тому році в Калуші та Брошневі (Івано-Франківська обл.) проходив фінал серед колективів фізкультури. У першому матчі грали саме в Брошневі проти київського «Темпу». Місцеві вболівальники вигукували на адресу нашої команди неприємні слова, називаючи нас запроданцями, адже добре пам’ятали, як ми свого часу виступали за місцеві «Карпати» і перейшли у Бучач. Той матч ми програли (0:1), а далі виграли чотири поєдинки поспіль і вперше стали чемпіонами України. Тоді керівництво Бучацького району вирішило, що не потягне клас «Б», який уже більше нагадував професійний футбол з великою платнею та розвиненою клубною інфраструктурою.

– У 1969 році розпочався Ваш тріумфальний шлях на футбольних полях Радянського Союзу.  

– Після двох невдалих спроб здобути кубок СРСР «Золотий колос» (1967-68 рр.), команда була налаштована виправити цю ситуацію й досягнути поставленої мети. Для цього потрібно було виграти зону, а потім і фінал Центральної ради «Колгоспник», із чим футболісти з Бучача успішно впоралися. Згодом були зональні змагання на кубок «Золотий колос», де бучачани теж святкували перемогу, випередивши команди Естонії, Латвії, Таджикистану та Грузії. На фінальний турнір, що відбувся у Бучачі, в гості до «Колоса», який представляв радгосп «Дружба» (село Трибухівці Бучацького району), приїхали колективи з РРФСР, Білорусії, Азербайджану, Молдови та Грузії. Перемігши по черзі представників Росії (2:0), Грузії (2:1), Азербайджану (4:0), Білорусії (4:0), за тур до закінчення фінального турніру вперше в  історії бучацький «Колос» завоював звання чемпіона колишнього Союзу серед сільських колективів фізкультури. Згодом цей титул вони вибороли ще двічі – у 1970-71 рр., тим самим здобули своєрідний хет-трик «Золотого колоса», чого не вдалося повторити жодній команді СРСР. Найважче із трьох кубків було здобуто в 1970 році. Фінал тоді проходив на Кубані і команда з Російської Федерації з Останкіно дуже хотіла відібрати у нас кубок, але ми цього їм не дозволили.

– Наскільки серйозними були ці змагання, адже коли називаєш кубок серед сільських команд, то багато хто скептично до нього ставиться?

– У багатьох колективах виступали серйозні виконавці, які в силу тих чи інших обставин не грали у майстрівських командах. До прикладу, з бучацького «Колоса» було запрошено кількох гравців до команд вищої ліги колишнього Союзу. Так Роман Шподарунок грав за львівські «Карпати» та харківський «Металіст», Петро Слободян – за дніпровський «Дніпро» та київське «Динамо». Пригадую, у склад бучацького «Колоса» не пройшов один з лідерів сімферопольської «Таврії».

– А Ви за свою кар’єру не отримали запрошень із майстрівських команд?

– У Бучачі були створені футболістам нормальні умови, тому не особливо кудись хотілося їхати. У нас грав футболіст Тарабарін, то він кликав мене грати в одну із команд Казахстану. Але я відмовився, адже тут мав дівчину, планував одружуватися, навчався в технікумі…  

– Здобувши восьмий титул чемпіона Тернопільщини, бучацький «Колос» доволі несподівано у 1974 році припинив існування…

– Доля «Колоса» чимось нагадувала брошнівські «Карпати». У 1973 році двоє недоброзичливців написали доповідні на Петра Савчука і на районне ДСТ «Колос» у КРУ, що футболістам команди платять великі гроші, дають квартири тощо. Петро Іванович не витримав перевірок і перейшов разом із ще кількома футболістами на тренерську роботу до Тернополя. Той рік ще «Колос» дограв, справді, як ви згадували, навіть став чемпіоном Тернопільської області, а вже на наступний рік команди в Бучачі не стало…

– Пане Миколо, утримувати команду такого рівня, мабуть, і справді не дешеве задоволення. Хто найбільше доклався до того, щоб у Бучачі був великий футбол?

– Велика заслуга у цих перемогах належить тренерові «Колоса» Петру Івановичу Савчуку. Однак я би  назвав іншу людину, яка внесла найбільшу лепту в те, що «Колос» гримів на весь Союз. Це голова Бучацького райвиконкому Олексій Сергійович Краснощокий. Його ім’я часто замовчують. Якби моя воля, я дав би йому героя Радянського Союзу, тому що він, ризикуючи партійним квитком, взявся за таку непросту справу і вісім років утримував у Бучачі по великому рахунку професійну футбольну команду. Футболістів оформляли на роботу  в різні колгоспи чи організації, де їм платили зарплату. Я, наприклад, рахувався на роботі у колгоспі «Золотий колос», заготконторі й Бучацькому лісгоспі. Часто робили рокіровку, перекидаючи в інші організації. Згодом ввели в колгоспах посаду інструктора зі спорту, то всіх футболістів «Колоса» туди перевели.    

– Цікаво, а якою тоді була футбольна амуніція гравців 

– Бутсами, в яких грав на юнацькому рівні, можна було людину вбити (сміється, –авт.). Носки були дуже тверді, немов би оловом залиті. Шипи самі собі набивали, бувало цвях у ногу залізав, біль неймовірна. Але нічого не поробиш, треба було грати, бо іншого взуття тоді не було. Якби я у теперішніх бутсах грав у часи своєї молодості, то не бігав би по полю, а літав (сміється, – авт.).

– Ви сам із Тисмениці, однак Бучач став для Вас другою домівкою.

– Ще як футболіст отримав квартиру біля костелу. Але в ній раніше мешкала жінка, яка повішалася, і я не хотів там жити. Відмовився від тієї квартири. На той час уже одружився, дружина у Бучачі мала де жити, поруч було 17 сотих городу, тому квартирне питання не стояло гостро. Згодом збудував новий будинок, а старий продали. Так Бучач став для мене рідним і тут я вже мешкаю 55 років!     

БІОГРАФІЯ

Микола Кривенчук народився 12 грудня 1942 року в м. Тисмениця (Івано-Франківська область). Після служби в армії поступив у Бучацький ветеринарний технікум й одночасно грав у футболу за місцевий «Колос» на позиції лівого нападника. За період 1965-73 рр. став восьмиразовим чемпіоном Тернопільської області, два рази був володарем кубка області. У 1968 році став чемпіоном України серед колективів фізкультури, двічі був призером КФК. У 1969-71 рр. тричі здобував кубок Радянського Союзу серед сільських команд «Золотий колос». У 1971 році присвоєно звання кандидата у майстри спорту. Після закінчення футбольної кар’єри п’ять років працював інструктором зі спорту у ДОСААФі. А останніх 25 років до пенсії був начальником курсів цивільної оборони району. 

← На головну
Вища ліга. Турнірна таблиця
Команда І Очки
ФК Медобори 5 12
"Агрон-ОТГ" В. Гаї 5 11
ФК "Дністер" 6 11
ФК "Нива" Теребовля 6 10
ФК Колос (Бучач) 6 8
ФК "Збруч-Агробіз... 6 6
ФК "Зоря" Хоростків 6 5
ФК "Агронива-ТНПУ... 6 1
Перша ліга. Турнірна таблиця
Команда І Очки
ФК Поділля 8 18
"Хатки" Бережани 7 16
ФК Нараїв 7 16
ФК "Трибухівці" 7 14
"Рідна Борщівщина... 7 13
Віго-Острів 7 10
ФК Мельниця 7 8
"Колос" Зборів 8 5
"Нива" (Городниця) 7 4
"Вікнини" (Вікно) 7 4
ФК Нива (Підгайці) 8 4
Чемпіонат області 2020
Вища ліга
Чемпіонат області 2020
Перша ліга

Наші партнери

ХТО НА ВАШУ ДУМКУ СТАНЕ ЧЕМПІОНОМ ПЕРШОЇ ЛІГИ ЧЕМПІОНАТУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ 2020 РОКУ?











Всього голосів: 2279


Голосування триває до: 15 серпня 2020 р. 23:59