Для атакувального півзахисника Валентина Білика футбольна кар’єра проходить за синусоїдою. Свого часу він потрапив у першоліговий ФК «Тернопіль». Тоді Валентин уперше спробував свої сили у професійному футболі, але гравцем основного складу муніципалів так і не став. Молодий гравець повернувся у свою колишню команду «ДСО-Поділля» з Тернопільського району. З нею був у «призах» чемпіонату області, вигравав кубки, брав участь у кубку України серед аматорів, але головного – здобуття чемпіонського звання, так і не зміг вибороти. Переломним для нього став 2019 рік, коли він перейшов у великогаївський «Агрон». За три роки виступів у цій команді Валентин виграв усе, що тільки можна на обласному рівні. Фахівці в один голос називають Білика одним із головних творців перемоги «Агрону» в сезоні-2021. Разом із командною перемогою Валентин отримав індивідуальне визнання, ставши переможцем у номінації «кращий гравець». В ексклюзивному інтерв’ю Валентин Білик розповів про своє футбольне минуле, сьогодення та майбутнє.

«Здорова конкуренція – це завжди добре, вона заставляє тебе змінюватись, ставати кращим»

– Футбольний 2021 рік – яким він був для Вас? Ви були одним із лідерів «Агрону», забили найбільшу кількість голів (на пару із Русланом Луциком), незважаючи на велику конкуренцію, міцно застовпили за собою місце в основному складі.

– Цей сезон я би розділив на дві частини – перше коло і друге. У першому колі через велику кількість травмованих і невелику кількість гравців на заміні нам було надзвичайно важко здобувати очки, тому ігри були важкими, ми довго втягувались у чемпіонат. А коли налагодили зв’язки, відчули ритм, то перше коло закінчилось. Друге коло ми точково підсилились, також до нас повернулися футболісти, які грали за професіоналів (Процик, Червонецький). Склад стабілізувався, травмовані гравці позаліковували ушкодження, і тому провели друге коло набагато якісніше і стабільніше, практично не втрачаючи очок. Свідченням цього є наша перемога у цьогорічному розіграші.

– На Ваш погляд, які чинники стали головними у тому, що «Агрон» став чемпіоном області?

– Головний чинник нашої перемоги – це дружній колектив, де всі один за одного як на футбольному полі, так і за його межами. Велику роль відіграла людина, яка першою приймає удар на себе – це наш тренер. Для нього це теж був новий досвід роботи з дорослою командою, але в нього була ціль і своє бачення, яке він хотів реалізувати. Він довірився нам, ми повірили в нього, і це все спрацювало. І, звичайно, цього успіху не було б без наших президентів Юрія Романовича та Олега Андрійовича, які живуть цією командою і роблять усе необхідне, щоби вона прогресувала.

– Який матч став ключовим для «Агрону», після якого стало зрозуміло, що суперникам Вас не наздогнати?

– Таких матчів було два. Перший – з «Поділлям» із Васильківців, у якому ми здобули перемогу в доданий арбітром час, а другий – з «Рідною Борщівщиною» – одним із наших конкурентів, у якому ми святкували перемогу. Після цих матчів конкурентам було вже важко нас наздогнати.

– У попередні роки головним суперником у боротьбі за чемпіонство була теребовлянська «Нива», цьогоріч фактично чотири команди боролися за першість. Конкуренція зробила «Агрон» сильнішим?

– Здорова конкуренція – це завжди добре, вона заставляє тебе змінюватись, ставати кращим. І якщо розібратися, то за останні роки це чи не один із найсильніших чемпіонатів, усі команди у своєму складі мали досвідчених футболістів, тому легких ігор не було.

«Перша червона картка в кар’єрі – це досвід, хоча й негативний»

– Те, що «Агрон» грав на два фронти (ще й на аматори), не відбилося на результатах обласних змагань, адже сили не безмежні?

– Найкраще тренування – це гра! Те, що ми брали участь у чемпіонаті області, аматорському чемпіонаті і в іграх кубка області, навпаки, нам зіграло на користь, ми почувалися в тонусі. Велика лава запасних дозволяла робити ротації зі складом. У кінцевому результаті в обласній першості ми фізично за рахунок ігор на аматори почувалися краще, ніж інші команди.

– У чемпіонаті області 2021 року Ви забили п’ять м’ячів, ще кілька – у кубку. Відверто кажучи, було бажання стати кращим голеадором вищої ліги чи боротися цього сезону з Дмитром Галадеєм із «Медоборів» була справа марна? 

– Апетит приходить під час їжі. Коли почав забивати, то бажання поборотися за звання кращого голеадора ставало все більшим, але для мене важливіше не голи, а командна перемога.

– Свої голи Ви забивали по-різному: головою й ногою, здалека та зблизька. Який із них, на Ваш погляд, був найкращим за виконанням, а який найцінніший для команди?

– Найкращим за виконанням, напевне, був гол із метрів 20-ти у ворота ФК «Нараїв» на виїзді, а найціннішими – два голи Чорткову, коли нам вдалося перемогти у напруженому матчі на полі суперника.

– В «Агроні» Ви віце-капітан, чи відчуваєте більшу відповідальність, коли виводите команду з капітанською пов’язкою?

– Звичайно, що відповідальність відчувається, хоча немає різниці, виводжу я команду в якості капітана чи ні. Відповідальність завжди максимальна, тому що, вдягаючи пов’язку, ти вже повинен бути лідером на полі і своїми діями допомогти команді, підтримати словом.

– У цьому сезоні у Вас був один неприємний інцидент із вилученням у Чорткові. Що тоді сталося, коли арбітр Вас так суворо покарав, і чи в ігровій кар’єрі були подібні випадки?

– Так, це був неприємний інцидент і взагалі перший такий момент і перша червона картка в моїй кар’єрі. Але я його розглядаю зараз більше як плюс. Для мене це був досвід, хоча й негативний. Щодо моменту, який стався, я спокійна й адекватна людина як на полі, так і за його межами. Завжди стараюся контролювати себе і свої емоції. У цьому матчі гравці команди-суперника неодноразово провокували мене, плювали на футболку, я розумів, що це ще зовсім юні футболісти, і до якогось періоду відпускав цю ситуацію. Але якось гравець зіграв мені в ногу спеціально один раз, після цього в наступному моменті відмахнувся, суддя дав продовжити гру. Мене це обурило і я зіграв агресивно, хоча це не був настільки сильний удар. Суддя спочатку дав жовту картку, після чого змінив рішення і показав червону. Я пропустив три гри, одна з них ключова – фінал кубка.

– Чи є в обласному футболі голкіпер, якому Ви ще не забивали голів?

– Не веду такої статистики, важко дати відповідь.

– У футболі є таке поняття, як найнезручніший суперник, а чи є у Вас гравець в чемпіонаті області, проти якого найскладніше грати?

– Конкретно не можу сказати, що є хтось такий, з ким постійно важко грати. Все залежить від гри, але практично в кожній команді є гравці у середині поля хорошого рівня, з якими приємно конкурувати.

«Із 1-го по 4 класи займався у гуртку з танців, а до футболу був нейтральним»

– Валентине, Ви відомі вузькому колу шанувальників футболу. Розкажіть про себе детальніше. Коли і де народилися, за яких умов почали займатися футболом?

– Народився я 29 липня 1996 року в Тернополі, проживав і навчався у Файному місті. До 9 класу вчився у загальноосвітній школі №14, у 9-му класі поступив у футбольний спортивний ліцей тоді ще на базі школи №30 нашого міста. Після 11 класу поступив у педагогічний університет, здобув звання бакалавра, після цього поступив в економічний університет на магістратуру. Успішно закінчив навчання, на сьогоднішній день працюю тренером із футболу в Байковецькій громаді.

Щодо футболу, то почалося все не з нього. Із 1-го по 4 класи займався у гуртку з танців. У той час багато моїх друзів відвідували гурток із футболу, я тоді був нейтральним до цієї гри. Пам’ятаю як сьогодні, одного дня, повернувшись зі школи додому, по телевізорі грали «Динамо» і «Шахтар». Я продивився усю гру, мене зацікавив цей вид спорту і буквально за тиждень пішов на гурток із футболу. Так і почався мій шлях у цьому спорті.

– Хто був Вашим першим тренером?

– Першим моїм наставником був Богдан Антонович Бучинський.

– Ви пройшли всі вікові категорії у дитячо-юнацькій футбольній лізі України (U-14-17). Чим запам’яталися для Вас ці змагання?

– Максимально відчути весь смак дитячого футболу не вдалося. На це був ряд факторів: серед нашого року зібралися хороші футболісти і, як показав час, деякі з них до сьогодні грають за команди професіоналів (Кіцак, Мороз, Захарків). Також мав проблеми із зайвою вагою, хороші футболісти були на моїх позиціях, тому перші три роки я дуже рідко грав, а на останній рік багато хлопців порозбирали в різні клуби, і лише тоді я почав отримувати ігрову практику.

– Першою Вашою дорослою командою став ФК «Ланівці». Як пройшов перехід від дитячо-юнацького до дорослого футболу, адже для багатьох він є безболісним, і чим був корисним саме виступ у Ланівцях?

– Чесно кажучи, перехід у великий футбол видався не надто важким, адже до Ланівців я брав участь у районних змаганнях за команду рідного села Дубівці. На той час було дозволено грати зранку на першість району, а після обіду – на першість області. У ті часи футбол у Тернопільському районі нічим не поступався обласному. Тому, зігравши кілька сезонів на районному рівні, перехід на обласний рівень практично не відчувався. Сезон у Ланівцях передусім став для мене першим етапом в іграх вищого рівня.

– У 2014 році Ви дебютували за команду «ДСО-Поділля» з Тернопільського району, за яку в загальному провели п’ять сезонів. Мабуть, цей період був дуже плідним, адже колектив виступав не лише в обласних змаганнях, а й на всеукраїнських, постійно боровся за призові місця, хоча так і чемпіоном не став…

– Період у «ДСО-Поділля» – це один з найприємніших моментів моєї кар’єри. У перший рік в нас був дуже молодий колектив, який тоді очолив амбіційний і перспективний тренер, а сьогодні це мій друг – Юрій Іванович Якубовський. Тоді мало хто знав нас усіх, бо ми ще були зовсім юними хлопцями. Але завдячую в першу чергу тренеру, який вірив у нас і розкрив наші найкращі сторони, заклав фундамент майбутньої команди і мав великий вплив на розвиток мене як футболіста, за це йому дуже вдячний. Перший сезон ми закінчили в середині таблиці, хоча молода команда практично нікому не поступалася у грі. Наступні сезони склад підсилювався, ставилися вищі завдання і до останнього року, коли команда припинила своє існування, за рівнем виконавців нічим не поступалася теперішньому моєму клубу. Із ДСО ми здобували кубок області, суперкубок, але стати чемпіонами області цій команді і справді не судилося.

«Потрапив у важкий етап існування ФК «Тернопіль», щоби проявити себе, часу не давали»

– У 19 років Ви дебютували у професійному футболі за ФК «Тернопіль», зігравши у виїзному матчі проти чернігівської «Десни», замінивши свого теперішнього партнера по «Агрону» Тараса Червонецького. Чи пам’ятаєте той матч, мабуть, було хвилювання?

– Пам’ятаю як сьогодні. «Десна» тоді приймала нас на «Оболонь-Арені». Для мене приїзд на цей стадіон уже був дуже важливим на той час. Коли переодягався, щоби вийти  на поле, хвилювався сильно, а як тільки перетнув лінію поля, хвилювання пропало. Для мене це був дуже хороший досвід.

– Той поєдинок для Вас став першим і єдиним на професійному рівні. Ще у кількох матчах знаходилися серед запасних, але на поле так і не вийшли. Як гадаєте, чому не склалося закріпитися у складі муніципалів та й загалом залишитися серед «профі»?

– Важко сказати, цей перехід у професійний спорт не легкий. Плюс я потрапив у такий важкий етап існування цієї команди, щоби проявити себе, часу не давали. А я хотів грати, тому прийняв рішення повернутися в команду чемпіонату області і мати більше ігрової практики.

– Залишивши ФК «Тернопіль», Ви повернулися в «ДСО-Поділля» і після двох сезонів перейшли до «Агрону». Не було мандражу, адже ця команда на той час була дворазовим чемпіоном області, і мабуть, ніхто не гарантував Вам місця в основному складі?

– Перехід в «Агрон» мав статися швидше, але через ряд причин відтягнувся. У великогаївську комнаду мене запросив мій дитячий тренер Роман Михайлович Курдупель. Трохи хвилювався, адже це нова команда, переживав, як сприйме мене колектив. Але моя адаптація пройшла максимально легко. Тут зібрався хороший колектив, який зразу прийняв мене у свою маленьку сім’ю. Звичайно, місця в основному складі мені ніхто гарантувати не міг, але я йшов у цей клуб, щоби прогресувати самому й допомагати команді здобувати перемоги.

– Великогаївська команда з року в рік бореться за найвищі позиції, з 2016 року не опускалася нижче другого місця в обласному чемпіонаті. Які головні фактори такої стабільності «Агрону»?

– Головні фактори – це дружній колектив і стабільність складу. Кістяк цієї команди завжди залишається з року в рік, вливаються точково по декілька футболістів. Ну і, звичайно, важливим фактором є наші президенти, які стараються зробити для нас найкращі умови, щоби ми могли рости і розвиватися як футбольний  клуб.

– Сьогодні Вам 25 років – зрілий вік для футболіста, чи є бажання спробувати себе на більш вищому рівні у професійному футболі?

– Звичайно, хочеться спробувати свої сили на професійному рівні, як кажуть, ніколи не буває пізно, але час усе розставить на свої місця.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Хто із тренерів вклав найбільше у Вас як футболіста?

– Хочу виділити усіх, хто мене тренував, адже кожен із них дав мені щось своє. Це   Богдан Бучинський, Володимир Джуглей, Роман Курдупель, Юрій Якубовський.

– Чи є у Вас футбольна мрія?

– Якомога довше насолоджуватись грою у футбол.

– Маєте команду, за яку вболіваєте?

– «Динамо» (Київ).

– Чи був у дитинстві футболіст, на якого рівнялися?

– Португалець Мігель Велозу, котрий свого часу виступав у «Динамо».

– Багатьом цікаво дізнатися, чим харчуються футболісти, адже постійно мають тримати себе у формі і слідкувати за своєю вагою?

– Стараюся вести здоровий спосіб життя, але бабусині вареники їм кожної неділі (сміється, – авт.).

– Футболісти – зазвичай люди забобонні. Чи є у Вас якісь традиції, яких намагаєтесь дотримуватись до, під чаc чи після матчів?

– Не голитися і не стригтися у день гри. Перед грою слухаю музику, а перед виходом на поле читаю молитву.

– Як Ваша дівчина ставиться до футболу, відвідує матчі за Вашою участю чи для неї це табу?

– Наречена Катя завжди присутня на домашніх іграх нашої команди. Вона любить футбол, завжди підтримує і надихає, а ввечері проводить «свій» аналіз гри (сміється, – авт.).

– Ким бачите себе після завершення активних футбольних виступів? Чи хочете, щоби по Ваших слідах пішли Ваші діти?

– Хотілось би спробувати свої сили у тренерській роботі. На рахунок дітей, вони самі приймуть рішення, ким захочуть бути, якщо футболістами, я допоможу їм у цьому.